«Причинна», аналіз твору Шевченка

Історія створення

Балада «Причинна» була написана Шевченком у 1837 р. у Петербурзі і надрукована у 1841 р. в альманасі «Ластівка». Час написання визначити складно, але Шевченко вважав твір раннім. Поет правив текст і створив декілька варіантів, що було пов’язано з неточним переписуванням з «Ластівки» тексту балади Лазаревським і наступною правкою цього рукопису Шевченком у 50-их рр. У Кобзарі 1860 р. ці нові варіанти враховані не були.

Літературний напрям і жанр

Жанр романтичної балади був надзвичайно популярним у першій третині 19 століття. Шевченко цінував балади Жуковського, Пушкіна, Лермонтова. На «Причинну» вплинула балада Боровиковського «Молодиця», що має подібний сюжет нещасливого кохання.

Балада передбачає фантастичний елемент і часто містить фантастичне перетворення. У «Причинній» фантастичне поєднується із соціально-побутовим, що характерно для романтизму. Сюжет балади зазвичай драматичний.

Сюжет і композиція

Джерелом сюжету балади став фольклор, пісні і балади про нещасливе кохання і розлучених через соціальні обставини закоханих.

Балада складається з умовних 7 частин, які відділені одна від одної ритмічно і композиційно. Балада починається з ліричного відступу, який став народною піснею. Це зловісний пейзаж, сповнений нічних звуків: реву та стогону Дніпра, завивання вітру, перегуків сичів, шуму ясеню. Із зорових образів лише блідий місяць, який виглядає з-за хмари, ніби виринає і потопає човен. Усі ці уособлення створюють у читача потрібний настрій для сприйняття людської трагедії. У баладі чергуються ліричні відступи і сюжетні уривки, в першому з яких розказується про долю дівчини, яку торік покинув козак, «та, мабуть, і згинув». Ворожка зробила дівчину причинною, тобто божевільною, такою, що не зовсім розуміє, що з нею відбувається, «щоб менше скучала». Тож дівчина уві сні ходить, виглядаючи свого коханого.

Наступний ліричний відступ – звернення ліричного героя о Бога з проханням дати дівчині долю. З цього уривку стає відомо, що дівчина – сирота, що вона думає про долю свого коханого і готова з ним розділити його долю або смерть.

У третій частині описана та сама ніч, але буря стихає. На поверхню Дніпра виринають дівчатка-русалки, бо хочуть погрітися. Вони співають народну русальну пісню, яку Шевченко цілком увів у баладу. Цю пісню зазвичай співали у русальну неділю, щоб показати свою прихильність до духів природи, які цілком мирно співіснували з християнським Богом. Напевне, саме в цей час, після Трійці, у період найбільшого буяння природи, і відбуваються події у баладі.

Русалками ставали дівчатка, що померли нехрещеними (так у Шевченка, у фольклорі є й інші версії походження русалок). У русальну неділю всяка нечисть, серед якої були і русалки, виходила на землю уночі, до третіх півнів, які віщували початок божого, світлого часу доби. Безбожним ділом русалок вважається залоскочування козаків або дівчат, які необережно уночі йшли повз річку. Саме так автор пояснює смерть причинної: її залоскотали русалки, коли вона злізла з дуба, з якого, певне, виглядала козака.

Ця частина завершується пейзажем весняної природи, що пробуджується. Співають зозуля, соловейко, плугатар, гаєм іде луна, «пішов шелест по діброві; Шепчуть густі лози». Із вранішніми звуками контрастує мовчазна дівчина, що ніби спить. Читач уже розуміє, що сон – це традиційна для фольклору метафора смерті.

Наступна частина кульмінаційна. З’являється козак на вороному коні. Його так само мучать сумніви про те, чи вірна йому кохана. Доїхавши до «того самого», певно, пов’язаного з якимись спільними подіями дуба, козак помітив дівчину і зрозумів, що вона померла. Він з докором звертається до тих, хто їх розлучив. А потім, певне, теж божеволіє, про що свідчить його реакція: «Зареготавсь, розгнівався – Та в дуб головою!»

П’ята частина описує, як дівчата, що йшли уранці в поле жати, підійшли, щоб пожартувати-налякати сонних, але побачили, що козак мертвий.

Остання частина присвячена похорону та вшануванню пам’яті загиблих. Тільки після смерті кохані з’єдналися. Громада, напевне, відчуває свою провину через їхню смерть: «Нема кому запитати, За що ї убито». Є версія, що козака і дівчину ховають при дорозі у житі як самогубців. Але це не зовсім так, адже громада розуміє, що їх убито. Закохані стають частиною романтичної природи, того міфу, з якого вони й вийшли. Це злиття підтверджується декількома символами. Закоханих поховано у житі, а це символ життя або відродження. Зозуля кує їм літа, ніби вони живі. Соловейко щебече закоханим. В головах у дівчини посаджено червону калину, а на могилі козака явір та ялину. Це символи чоловічої та жіночої гармонії. Фактично, герої перетворюються на саму природу і стають таким самим міфом, як русалки, що виходять грітися з Дніпра у фіналі балади.

Фольклорні традиції і реалістичне у творі

Темою балади часто стає нещасливе кохання силоміць розлучених хлопця і дівчини. І герой, і героїня описані у фольклорних традиціях. По-перше, автор використовує постійні епітети: козаченько молодий, біле личко, карі очі, козацькії очі, чорні брови, довга коса, Постійні епітети супроводжують усе життя героїв: білий світ, темний гай, бистрий Дунай (у фольклорі будь-яка річка взагалі і навіть символ небезпеки і смерті), орлинії крила, широкий Дніпр, синє море, чорні хмари, чисте поле, високі могили, густі лози, бита дорога, коник вороненький, дуб кучерявий, дуб зелененький, червона калина.

По-друге, у баладі багато фольклорних символів і давніх фольклорних тропів. Наприклад, давнє фольклорне порівняння з часткою не, так зване негативне:

Не китайкою покрились
Козацькії очі,
Не вимили біле личко
Слізоньки дівочі:
Орел вийняв карі очі
На чужому полі,
Біле тіло вовки з’їли, -
Така його доля.

Психологічний паралелізм, що властивий фольклору, є в рядках про голуба і голубку, які кохаються, про сокола, що убиває голуба. Голубка може полетіти до Бога і спитати про долю коханого, а сиротині спитати нікого.

Є в тексті фольклорні порівняння (дівчина самотня, як пташка), є фразеологічні порівняння («кругом, як в усі, все мовчить»). Крім того, у текст входить русальна пісня, а частини балади стають окремими піснями. Цілком баладу поклали на музику декілька композиторів, серед яких і М.Лисенко.

З балади читач може дізнатись про побутові традиції українців, які також були тісно пов’язані з фольклором. Скажімо, про розплітання коси після весілля і пов’язування хустки, що свідчило про зміну положення дівчини і перетворення її на молодицю. У Шевченка цей обряд має виконати наречений, але частіше це повинна була робити свекруха. Шлюб із коханим через негативне порівняння з‘єднується з давнім уявленням про смерть як шлюб: «Не на ліжко - в домовину Сиротою ляже». Досить точно описаний у баладі і похоронний обряд: подружки голосять, товариші копають ями, попи відспівують, у церкві дзвонять по покійниках, на могилах саджають традиційні для дівочих і козацьких поховань дерева.

Найціннішим у баладі дослідники вважають не ці елементи побуту, які і до Шевченка були у баладах інших письменників. Шевченко вперше в авторській баладі показав трагедію бідної селянської дівчини-сироти і небагатого козака, що був змушений іти в похід, покинувши кохану. Балада не передбачає детального опису побуту героїв, але Шевченко натякає на причин розлучення і описує психологічний стан героїні, який викликає співчуття і розуміння ліричного героя:

Не так серце любить, Щоб з ким поділиться,
Не так воно хоче, як Бог нам дає:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
«Журись», - каже думка, жалю завдає.
Ритм, розмір, римування

Балада починається чотиристопним ямбом з традиційним перехресним римуванням. Пірихії, а також неточні рими наближують вірш до звичайної оповіді. Чотиристопний ямб повторюється і в передостанній частині, в якій ліричний герой описує, як дівчата знайшли бідолашних закоханих. Силабо-тонічні частини чергуються з тонічними, властивими народним пісням. У таких уривках періодично змінюється перехресне римування на суміжне, а деякі рядки не римуються, що дозволяє відчути динаміку подій. Кожен другий рядок системно не римується в останньому уривку. Це типовий баладовий кінець: оповідь про усвідомлення подій після поховання їх учасників.

По писателю: Шевченко Тарас Григорович